МАЙК ЙОГАНСЕН: "Я знаю: я загину!"
Майк Йога́нсен (справжнє ім'я Михайло Герва́сійович Йога́нсен) -
український поет, прозаїк доби «Розстріляного відродження».
Також перекладач, критик, лінгвіст, сценарист.
Один із засновників літературного об'єднання ВАПЛІТЕ.
Жертва сталінських репресій.
Багато років його ім’я було табуйоване. І не дарма.
Бо сила слова його надзвичайна.
Люблю тебе - не знаю слів...
Люблю тебе - не знаю слів
Тієї пісні лісової.
Крізь верховини ясенів
Сніжини розтають весною.
Пташиний виклюнеться спів
Із лісовинного спокою...
Хай принесеться листям спів
І спиниться понад тобою.
Ось іду по рейці...
Ось іду по рейці і хитаюсь,
Чи дійду до краю, чи впаду,
Ліс ліворуч, мов зелений заєць,
Задивився на мою ходу.
Десь далеко одинокий коник
Пісню травам і лісам згадав:
Наче гасне дерев'яний дзвоник,
Наче спить і падає вода.
Скільки днів любилося з ночами,
Розтавало вранці у вікні,
кільки птиць летіло над полями,
Не верталося до мене уві сні.
Я іду по рейці і хитаюсь,
Чи дійду до віку, чи впаду.
Ліс спинивсь. Ліс, мов зелений заєць,
Задивився на мою ходу.
Поезія
Ми родили з тобою стільки слів,
Що ними можна місяць заселити.
Ми виснували стільки, стільки синіх снів,
На всіх планетах наші грають діти.
Ми всі з тобою обпливли моря,
Усі затоки в тихоокеані.
Шакалом місяць з хмари визирав,
Над головами марили ліани.
То ж ми робили в рижових полях,
Нас нагаями били білі люди.
сі рани світу - на твоїх руках,
Весь біль і гнів - в моїх широких грудях.
То ж ми збудуємо останні барикади,
Це ж ти останнього застрелиш короля.
По всій землі великі встануть ради
І ти умреш, подруженько моя.
Я знаю: я загину...
У дахів іржавім колоссю
Никає місяць кривавий,
Удосвіта серп укосить
Молоду зів'ялу отаву.
Яке ще сонце глибоке.
Як виють собаки на місто
Гей кликом тисяч і тисяч!
Я знаю: загину високий,
В повітрі чистім і синім.
Мене над містом повісять:
Зорі досвітній в око,
В холодне око дивитись.
Ви, що, не знаючи мети...
Ви, що, не знаючи мети,
Спиняли стомлені здорового,
Лежіть собі - до неба йти
Ще довго.
І ви, що до небес мости
Своєю окропили кров'ю
Простіть ви нам. Ідемо. Йти
Ще довго.
І піють півні на путі,
І кличуть віковічним зовом.
Забули все. Ідемо. Йти
Ще довго.
Дні мої, мої дивні діти...
Дні мої, мої дивні діти,
Віддав нас вольній волі.
Ви, мов вино, мов вітер,
Мов вагони в дикучім полі.
Он: сховались хмари за обрій,
Он: бори стають на коліна,
Дні мої, мої перші хоробрі
Кораблі в ворожі країни.
Ясень
І співай тепер, що не ця
Була остання сторінка.
Я тебе прочитав до кінця,
І зосталась одна картинка:
"Ти мов тонесенька ясень
Зросла в голубе озеро".
Ах, засміялась ясна,
стала на порозі.
Не сховаєш тепер лиця,
Крізь пальці горить і рдиться.
Я тебе прочитав до кінця
І до себе несу на полицю.
Метемемфіс
А нас, тих, що знали зарані пісню,
Заспівають у трави, квіти й коріння,
Вітерець хвильовий пролетить і свисне,
Тичину блакитний еллан оповине.
Закиває лісними очима сосюра,
І знайдеться десь перекручений корінь,
Такий незграбний, такий чудернацький і бурий,
Що для нього назвищ не стане тих,
Ще раз полізуть в історію
І наречуть йому химерне наймення:
Література.